Віктор ОСАДЧИЙ

*     *     *

Я ходив по життю не мудруючи

Без амбіцій, без заздрості й зла.

І завжди незбагненно-віншуюча

Мене сила до тебе вела.

Возвеличувала і насичувала

Надвисоким, палким і німим…

Але я йшов життям обезличеним,

Напівстомленим, напівхмільним.

Тож ходив по життю, мов по лезу я:

І закохувався і любив,

І впивався до стану поезії,

І ногами по віршах ходив!

Пив горілку, грішив і не каявся,

Віршував у гульні та вині…

…Але ж дурість поетам прощається –

Тож проститься, дасть Бог, і мені!

ПИШУ

Тоді прощення

Божого прошý,

Коли я розмордований

грішу –

І  все молюся

власному віршу…

…Коли крізь тіло,

начебто крізь ґрати,

Душа спішить

літати і співати,

Коли цілую

Кляту риму в п’яти,

Коли спішу

кохати-віршувати,

Коли пишу,

немов за мить до страти,

У відчаї

посеред куражу,

Коли в чадý 

НЕ МОЖУ не писати…

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .

…А коли МОЖУ не писати –

НЕ ПИШУ!

І вже нічого ні у кого

Не прошу…

ПОЕТ

Я не маю відзнак на лáцкані

І у масці моє лице…

Я поет.

А це значить – прибацаний.

І цим сказано майже все.

Я дерев не саджаю вéснами,

Не ваяю домів і хат –

Я  бісівськими інтересами

Вас катую щодня,

бо кат.

Я є слава і я є нéслава.

Моя думка –

Отрута й страх,

А вуста –

дві змії облесливі

у диявола в пазурах.

Рими, розумом не обласкані,

Труть вам душі й мізки до дір…

Я не маю відзнак на лацкані –

Я п’ю кров із вас,

Бо вампір

Я – поет.

Це звання не хлібне…

Та якщо мій диявольський хист

Хоч комусь на Землі потрібен,

То життя моє

Має  ЗМІСТ.