Віктор ОСАДЧИЙ

                                                             *     *     *

          Уроки  Павла  КИБАЛЬНИКА

   По іронії долі Павло, який протягом усього свого життя люто ненавидів комуністів і Радянську владу, народився якраз на їхнє ідеологічне «пролетарське» свято –

1 травня 1944 року, в простій селянській сім’ї на хуторі Новостроївка Чернечослобідської сільради Смілівського району Сумської області.

   Цей, потопаючий у величезних садках, хутір був заснований у степу вздовж берега витоку річки Терн, напроти села Тернівка ще на початку ХХ століття в результаті реалізації так званих «столипінських» реформ.

Заселяли Новостроївку в основному вихідці з села Чернеча Слобода, з навкіл лежачих хуторів та сіл, а також з містечка Смілого. Як правило, це були заможні селяни, які вміли і хотіли працювати на землі.

   Очевидно, що Павлόві батьки (як і мої, до речі!) були дітьми тих першопроходців і засновників цього мальовничого хутора, що простягнувся від Чернечої Слободи і аж до села Рокитного на цілих 10 кілометрів! Опісля, коли в результаті чергової радянської адміністративно-територіальної реформи хутір Новостроївка   (у 1954 році?)   був приєднаний до села Тернівки, його назва зникла з географічних карт на віки-вічні.

А зараз від цього чарівного хутора взагалі не залишилося практично нічого.

   Так от, його батьки – Іван Іванович та (Лідія?) Кибальники були простими селянами.

Про його матір мені і зараз нічого не відомо, а батька його пам’ятаю не надто високим чорнявим чоловіком, що трохи накульгуючи, ходив з ціпком. Чи він свого часу був поранений на фронті? Чи він взагалі не приймав участі у війні? – про це я нічого не знаю. Але  він був безумовно грамотною людиною, бо працював у місцевому колгоспі бухгалтером і був шанованою людиною на хуторі.

   А нам з Пашею тоді було по 8-10 років і доки наші батьки, зустрічаючись говорили про політику та пили по чарці, ми, пасучи худобу, устрявали у якісь ігри, розваги, чи рукоділля, хоча інколи і читали книжки, якщо такі попадалися нам «під руку».

  Павло був старшим від мене аж на два роки і тому, по неписаних серед дітвори законах, я був повністю підпорядкованим йому. Павло мав гарячо-нетерплячий темперамент, не терпів заперечень, але ніколи не нахабнів і не ображав менших.

   Можливо, іменно з цієї причини я і товаришував з ним, бо відчувався рівним.

   Якраз у ті часи я дуже багато читав. Читав без розбору, що попадалося. Серед того, що                       

«попадалося», була і серйозна література. Чомусь зараз я пригадую лише Остапа Вишню та Сергія Єсеніна. До речі, Павло Іванович також добре пам’ятає про це і принагідно згадує (що завжди до деякої міри тішило і тішить моє марнославство).

                                                                   *     *     *

   Час ішов. Ми виростали – і непомітно для самих себе ставали парубчаками. Павло вже ходив до середньої школи в Чернечу Слободу, а я ще закінчував 8-й клас у Тернівці.

Це був 1961 рік. Іменно в цьому році і трапилася та подія, яка пригальмувала і нашу дружбу, і взаємовідносини взагалі – на досить таки довгі терміни… Хоча й, цілком ймовірно, що вона до наших з Павлом відносин не має  абсолютно ніякого відношення.

Але ж у юні роки все сприймалось так однозначно!

   Закінчивши Тернівську восьмирічну школу я, як і більшість наших товаришів, вирішив продовжити навчання в Чернечослобідській середній школі  і  з 1 вересня 1961 року  був уже учнем 9-го класу цієї школи. 

  При школі функціонував інтернат, де  «іногороднім» надавалася можливість проживати

та харчуватися, щоб не ходити щодня додому. Там проживало багато моїх товаришів, в тому числі і Кибальник Павло. Мені дуже хотілося бути там –  разом зі своїми товаришами –  і вчити уроки, і їсти, і відпочивати, ну і, звичайно ж , ночувати. Для мене це була якась екзотика, якась романтика… Мене туди тягло відчуття чогось нового, незвіданого, утаємниченого… Окрім усього, в інтернаті жили також дівчата, а це для мене, 14-річного хлопця, було взагалі чимось фантастичним…

   Але в першу ж ніч мого перебування в інтернаті трапилася та надзвичайна подія,про яку я вже згадував вище, і яка перевернула всі мої стосунки зі своїми друзями, не  кажучи вже про дівчат, а з Павлом зокрема – і подавно. Що це було – чи фізичне перенавантаження, чи надзвичайна психологічна обстановка, чи можливо не помічений мною якийсь внутрішній стрес, – Бог його знає, – але це зі мною трапилось!  Я обпісявся прямо в ліжку в першу ж ніч мого перебування в інтернаті!

 Можна тільки уявляти собі ті муки, той жагуче-обпалюючий сором, ті надзвичайні переживання, через які прийшлось пройти мені, майже ще дитині, у ті дні. Мені здавалося, що всі навколо уже знають про це, що всі навколо тільки про це і балакають, що всі за моєю спиною сміються з мене і, – по великому рахунку, –  з н е в а ж а ю т ь.

   Після тієї події я більше у інтернаті не ночував. Та потроху з плином часу все, (як і все на цьому білому світі), забулося.  І все ж, через два, чи три місяці, коли я збираючись допризовником у військкомат, підбіг до Павла і спитав його, що мені потрібно до того військкомату брати з собою, він щиро та відверто  і, як мені тоді здалося, зі знущальною насолодою, сказав:

– Візьми клейонку…            

   Павло сказав так, як сказав – прямо, відверто, не задумуючись. Це було в його непростому і незвичайному характері. Можливо він не надав своїм словам ніякого значення і забув про них, не встигнувши закінчити…

   Але я ще років зо два вже був не в змозі ні підійти до нього, ні заговорити… Так він пішов служити до війська, без нашого спілкування, – і ми з ним надовго розлучилися.

   Уже тепер, через 50 років, я прекрасно розумію, що нас розлучив не цей прикрий випадок, хоча якусь частку провини за розлуку звісно несе і він.

  Розлучила нас вікова несумісність. Справа в тому, що в 1961 році Павло вже був практично дорослою людиною:   зі своїм баченням світу, зі своїми проблемами, зі своїми планами на майбутнє і т.д.  А я по суті був іще дитиною. І у нас з ним  на той час склалися абсолютно різні інтереси в тодішньому житті….

                                                                      *     *     *

   Я забув, що хотів написати щось про Павла Кибальника, та заходився писати про себе, а це, браття мої, негоже. Отож, повернемось до суті справи.

   По закінченню Чернечослобідської середньої школи, Павла, як тоді прийнято було високопарно говорити, призвали виконувати почесний і священний обов’язок, – служити в лавах Радянської Армії.  Служив він аж у Казахстані на всесвітньо відомому космодромі Байконурі. Коли Павло згадує про роки служби, сльози виступають у нього на очах і йому першить у горлі. Не буду і я переповідати цього періоду в його житті, бо мене поруч з ним тоді не було – і це може призвести до спотворення реальних фактів. Я лише скажу, що на тій клятій службі він втратив найцінніше, що Бог дає людині – здоров’я.   І добавлю, що держава, якій він служив, забравши здоров’я, кинула його, майже каліку, напризволяще один на один зі своєю хворобою і пов’язаними з нею проблемами. Павла було практично викинуто на узбіччя життя і він нікому не був потрібним.

    Що Павлу прийшлось пережити в ті часи, відомо лише Господу Богу та йому самόму!

  …Я почав активно знову спілкуватися з Павлом лише в кінці 80-х років, коли здавалось би нерушимі устόї тоталітарної супердержави СРСР капітально захитались. Якраз тоді і розкрився  Павло з іншого, з невідомого мені до тих пір, боку. Я узрів Павла, як непримиримого борця проти режиму. Він лютував, спорив, доводив так, як дозволяв йому його упертий характер і холеричний темперамент. Здавалось, що його ненависті до існуючої системи не має меж.

   Попервах мені здалося, що в ньому кипить особиста образа за ті поневіряння, які йому спричинила тодішня держава та її номенклатурно-бюрократичні поплічники. Та чим довше і уважніше я слухав його, то усе більше і більше переконувався, що це не так. Або точніше – не зовсім так. Бо образа таки була – і від цього дітися ніде. Але ж не це було головне. Для нього головне полягало в  способі осмислення того, що відбувалося навколо.

    Він був свідомим опозиціонером в сутичці з маразматично-потворною гідрою, яка називалася СРСР. Очевидно, що він вже на той час дуже багато читав і знав таких історичних матеріалів, про існування яких я в ті часи навіть не здогадувався. Були моменти, коли я слухав його з великим здивуванням і, без перебільшення, розкривши рота.

    Пам’ятаю літо 1989, а може 1990 року. Паша тільки-тільки розпочинав підприємницьку діяльність. Деталей я не пам’ятаю, але по-моєму, він на якомусь напіврозваленому збійку типу «Запорожець» торгував чи то славнозвісними «Снікерсами», чи жуйками.

   Справа не в цьому. Він приїхав у Бурики, де я працював тоді директором неповної середньої школи. Ми зайшли до мене у двір, розіслали під великою шовковицею рядно,

на яке покійна дружина винесла скромний обід…( Графин з горілкою упав з неба сам.)

Та ще приїхав ЛОЗОВИЦЬКИЙ Михайло Пантелеймонович – іще один неординарний українець з оригінальними думками і з ще  оригінальнішими формами їх виявлення та

озвучення. Він у дискусіях не терпів заперечень і міг доводити свою правоту, використовуючи нетрадиційну лексику і щоб його в чому-небудь переконати треба було прикласти неабиякі зусилля. Я в той час тільки-но починав перейматися самостійницькими ідеями, але вже носив на лацкані піджака націоналістичний значок у вигляді синьо-жовтого прапора і ділився свіжими політичними думками, які щойно привіз із революційного Харкова, де протягом двох місяців був на курсах підвищення кваліфікації директорів шкіл.

   Ось тоді і вразили мене Павлові і переконання, і глибоке знання історії України, і незвичайний на ті часи  світогляд. Він був послідовним у своїх аргументах, хоча в деяких моментах гарячкував. Особливо палкі дискусії розгорталися між ним та Михайлом…

А я слухав і дивувався: звідкіля у Павла такі знання і така упевненість у своїй правоті?

 Напевне, після тієї зустрічі я почав критично ставитися до всього провладного, що мене оточувало у повсякденному житті на кожному кроці. І знову, як і в дитинстві, мене потягло до Павла, до спілкування з ним, проте  таких можливостей було неймовірно мало.

У нього були свої критерії життя, свої проблеми, а у мене свої турботи і болячки, пов’язані з роботою та сім’єю. Зустрічалися  ми, м’яко кажучи, не часто.

   Та згадав я Павла Івановича у цій книзі сьогодні у тому зв’язку , що він, будучи вже в солідному віці,  міг давати уроки української словесності та української історії не лише якимось невігласам, але і всім, хто вважав і вважає себе глибоко інтелектуальними і грамотними у всіх відношеннях людьми.

   Влітку 2009 року завдяки зусиллям мого найкращого шкільного товариша Євгенія (Омеляна) Коровая в селі Чернеча Слобода після 45-річної розлуки зібралися дідусі і бабусі, які в 1964 році 18-річними юнаками і юнками були пов’язані з Чернечослобідською середньою школою роками навчання.

     Зібралося нас близько двадцяти чоловік.Починали знайомитися, бо дехто декого вже повністю забув. Впізнавали один одного, обнімалися, цілувалися, згадували, сміялися і плакали. Ділилися своїми долями, здобутками, невдачами. Тих, кого давно не було на цьому білому світі, –  також поминали, як казав поет, «незлим тихим словом». Було цікаво. Всі, немов би на оту коротеньку мить, повернулись до власного дитинства, до власної молодості. Витав дух якогось братства: чогось до болі спільного, незримо рідного, неймовірно близького і водночас  такого туманного і далекого…

. Зрозуміло, що всі були людьми із самими різноманітними долями, яких життя розкидало по величезній території бувшого СРСР. Дехто, наприклад Іван Силаєв, все своє після шкільне буття був професійним військовим, мешкав далеко за межами України, і зрозуміло, що за такий тривалий час українську мову трохи «призабув». Та і всі інші, кого доля закинула за межі України, спілкувалися на російській мові. Говорячи точніше, багато з однокласників говорили не на українській, а м’яко кажучи, на ненашій,

російській  Це Павла Івановича збурювало до краю. Він довго тримався і терпів…

    Мені здається, що його єство, його всі органи відчуттів, його мозок працювали лише в одному напрямку

    Кров кидалася йому в обличчя.    Йому хотілося встати і сказати, що у будь-якому випадку не годиться українцям, які зібралися на своїй малій батьківщині, говорити іноземною мовою. Що у цьому краї, де їх народили матері-українки, де вони всі вперше у своєму житті заговорили материнською, – просто із поваги до своїх батьків, до своїх земляків, до своєї рідної землі та й до самих себе нарешті, – слід би говорити батьківською: калиново-любистковою,  світанково-солов’їною,  терзано-нерозтерзаною пра-пра-прадідівською українською мовою. Його розпирало «кибальницьке» зло, навіть якась ненависть, якась люта образа на оцих людей, що дозволяють собі забувати і навіть

паплюжити мову, які на своїй рідній землі зневажають своє національне коріння, – і цим самим гублять цілу країну, яка називається Україною. Він закипав, немов старий чайник, в якого влили лише одну чашку води з метою отримання швидкої ранкової кави…

     Але щось його стримувало. Можливо, це була ота наша споконвічна сільська невпевненість у собі, якась наша національна другосортність, якась рабська внутрішня закомплексованість? Хто його знає.

     Але від цього незнання Павло закипав іще більше, бо відчував, що пройти мимо такого святотатства, мимо такої наруги, він просто не зможе. А якщо пройде мимо, він назавжди перестане поважати самого себе. Він мовчки непомітно підвівся і в якомусь хворобливо-гіпнотичному стані, не пам’ятаючи себе, перейшов до сусіднього бару, став за стійкою і попросив бармена:

– Ану, голубе, налий мені стакан горілки!

     Далі Павло Іванович практично нічого не пам’ятає….

  Пізніше розповідали, що його, сповненого вщерть козацьким шалом і азартом, сповненого почуттям образи і несправедливості, ледве-ледве, не зважаючи на відчайдушний опір, втисли таки до автомобіля і відвезли додому…

     – А може, навіть і зв’язували, – сумно жартував він сам…

 Наступного дня  Павло Іванович обтелефонував усіх, хто був присутній на тій злополучній зустрічі випускників та просив пробачення за зіпсований її фінал.

     Ось такі уроки української мови міг давати у 65-річному віці старий козарлюга і щирий українець Павло Кибальник!

     А я, дізнавшись про цю історію від самого нього,  надовго задумався, а потім сів та написав і присвятив йому цього вірша:

                           ЛЮБІТЬ УКРАЇНЦІВ

Оце і все.