Віктор ОСАДЧИЙ

***   ***   ***

Узрівши за столом своє обличчя,

Я відчуваю: впився  доп’яна…

А калинόве клоччя й далі кличе

До кузні клекітливого вина.

Я п’ю й кую залізо, як умію –

Окалина зап’ястя обпіка!

Кую в душі і тугу, і надію,

І не тремтить із чаркою рука!

Не плач душа! Моя п’янка панянко!

Я викую й для тебе кораблі

І ми підéмо в море на світанку

Шукати край…

Химерний край землі…

***   ***   ***

Якщо з тобою ми колись помрем,

То нізащо, ніколи і нічого,

Ані свого, ані тим більш чужого,

З собою на той світ не заберем.

Якщо колись з тобою помремо,

То після себе лишим, мов руїну,

Примарну правду та пусту провину,

Яких по суті зроду й не було…

                         £

І все-таки, як ми колись помрем,

То дай нам Боже своєчасно вмерти,

Щоб ані ДО, щоб ані ПІСЛЯ смерти

Не бути ні для кого тягарем.