Віктор ОСАДЧИЙ

МАТЕРИНСЬКІ

У Р О К И

     Перші уроки мовлення, як правило, дають нам наші матері.

     Хіба ж можна забути оті казки, які вони розказували нам у нестерпно довгі, як собача пісня,  зимові вечори, на гарячій черені добре натопленої печі, у старенькій, під солом’яною стріхою, селянській хаті?

     Вони ж їх не розказували!  Вони їх співали!!!  Співали  під блимаюче сліпотиння каганця, переливаючи в той спів і любов до своєї дитини, і своє перше дівоче кохання, і свої мрії та надії,  і  своє тяжке буденне та нужденне життя:

                                                 «Івасику-Телесику,

                                                   Приплинь, приплинь

                                                   До бережка…»

Хто ті казки посміє забути?  Та, врешті-решт, хіба ж їх можна забути?  А як треба назвати ту людину, яка забула і викреслила назавжди зі своєї памяті  отой святий материнський спів, оту материнську любов, отой материнський біль???

     Коли моя мати в 1939 році, одразу після приєднання Західної України, поїхала вслід за батьком, який після закінчення Уманського учительського інституту вже працював учителем математики у школі в селі Підлуби Ємільчинського району Житомирської області,  місцеві жителі спеціально приходили до їхньої хати, щоб послухати материну балачку:

–        Боже! Якою чистою вишуканою українською мовою розмовляє ця жінка! –

дивувалися вони.

       Лопаюче від цікавости жіноцтво  відчувало, що моя мати – проста, безо всякої освіти, селянка. А раз так, то виходило, що в тому краї, звідки вона приїхала, такою ж чистою і бездоганною мовою розмовляють геть усі. І те жіноцтво було не дуже далеким від істини. Бо наш теперішній Сумський край – це тодішня Полтавщина з традиційно українськими устоями і витоками сучасної української мови. Це – така собі своєрідна і самобутня земля, яка пам’ятає окрім княжої доби та татаро-монгольської орди, велику вольницю славної козаччини, міцно тримається за старовинні українські обряди і звичаї і є глибочезною криницею українських оповідок, казок, прислів’їв та приказок. І чистота української млви у наших краях – поза всяким сумнівом.      Подейкують, що були часи, коли кордон між Україною та Росією проходив якраз по руслу річки Терн. Виходить, що колись Чернеча Слобода з її десятками хуторів як була, так і завжди залишалася українською, а Тернівка, Сорока, Мала Непліївка (теперішня Вознесенка) цілими десятиріччями належали російській Курській губернії.  Це вірогідно, бо чернечослобідські та смілівські діалекти і нині, хоча й  несуттєво,  але відрізняються від тернівсько-вознесенських.  Достеменно відомо, що в часи кріпаччини село Тернівка належало якомусь пану Черепу і називалося Черепівкою. Тоді вільні чернечослобідські матері гірко плакали, коли їхні дочки закохувалися у черепівских парубків і виходили за них заміж, бо дівчата обвінчавшись, відразу ж перетворювалися на жінок-кріпачок. А кріпацьке життя медом не було. Я до цього часу пам’ятаю з цього приводу одну жартівливу чернечослобідську частівку, яку інколи принагідно співали і моя мати:

                                           Не ходіть дівчата заміж

                                          У кацапськеє село:

                                           Там балачка нікудишня –

                                           Все «чавό» та все «чавό»!

    Мати гарно співала і любила співати, ще й маленького мене привчала до пісні. Бувало, ідемо з нею пішки шляхом в яке-небудь інше село у гості. Дорога довга – кілометрів п’ять, а інколи й десять:

– Мамо! Я заморився, ноги болять…

– А ти іди не мовчки, а співай, – казала мати і заводила пісню:

                                               «В кінці греблі шумлять верби,

                                                 Що я насадила.

                                                 Нема мого миленького,

                                                 Що я й полюбила…».

     Я спочатку потихеньку, а потім все голосніше і голосніше, підспівував матері.  Ми йшли битим шляхом і голосно співали на цілий безмежний слобідський степ, а може й на весь білий світ…   І диво!   Ноги переставали боліти!!!

    Вона могла годинами розповідати мені безлічі оповідок, казок і навіть анекдотів. А подеколи вона говорила мені серйозні і дуже серйозні речі. Це від неї я вперше в житті, коли мені не було іще й десяти років,  почув про орду, про голодовку 1933 року, про  термін «самостійна Україна»:

– Якраз перед війною, – розповідала вона, –   по навколишніх  селах  та й по самій Чернечій Слободі ходив якийсь дядько.  Обідраний і напівголодний. Дехто із жалості заводив його до обійстя, годував нехитрою селянською їжею, а інколи ще й давав що-небудь із старої одежини, щоб нещасний міг хоч чим-небудь прикрити тіло. А вдячний дядько, виходячи з обійстя, пошепки говорив хазяїну, чи хазяйці:

– 22 червня у цьому році розпочнеться війна…

А декому з людей він на прощання пророчив таке:

– У третьому тисячолітті Україна стане самостійною…

    Того дядька вважали юродивим та напіврозумним, і його балачки всерйоз ніхто з людей не сприймав. Його просто поблажливо вислуховували і потихеньку виряджали з двора. А потім сміючись ділилися з домашніми та сусідами новиною про чудернацького незнайомця, який ходив по селах і «молов що попало»… І невдовзі про того дядька всі забули.  Але коли 22 червня 1941 року дійсно розпочалася війна,  всі згадали про нього. Дехто навіть намагався відшукати його, але даремно. Дядько, неначе у воду впав…

     Я з роками також забув про цю материну оповідку. Мені чомусь здавалося, що третє тисячоліття – це таке далеке майбуття, що я до нього просто не доживу. Та коли в кінці восьмидесятих почали проявлятися перші ознаки розвалу СРСР, я згадав  про пророцтва юродивого і вже був майже впевнений у тому, що самостійність України не за горами.

    Та найголовнішим для мене материнським уроком словесності стали її записки, які вона, практично неграмотна жінка, залишила після себе мені та моїм братам у спадок. Я спробую зараз відтворити ці записки майже слово в слово. Ось вони:

МАТЕРИНІ МЕМУАРИ

      « Я народилася і жила у селі Чернеча Слобода на Сумщині. Вулиця Вихтарівка. Там жив мій дід Лаврін Максимович Ведмідь. Батька звали Федір Лаврінович, матір звали Уляна Василівна. Баба моя звалась Горпина Іванівна – це була батькова мати. Я у цій сім’ї народилася у1909 році.

     У 1914 році мого батька Федора Лавріновича забрали на війну. Цю подію я вже трохи пам’ятаю. До самого центра села мій батько ніс мене на руках. Там було дуже багато людей. Вони всі плакали і кричали. Тоді я ще не розуміла, чому вони кричали. Я тільки дивилася на цих людей. Зараз пам’ятаю, як сон, що люди чіплялись одне за одного, кричали і плакали. Оце я стільки пам’ятаю свого батька, а більше нічого не знаю…

     Пам’ятаю, що через деякий час прийшла якась звістка, що батька вбито на війні у Карпатських горах. Цю звістку прислав його товариш. Вся сім’я плакала і кричала. Дід, баба, мати, ми малі діти і дядько Феодосій (батьків брат, старший від мене всього на чотири роки).      Кричали три, чи чотири дні, а може ще й більше.   Не топилась хата, не варили їсти, не прибирали, не замітали. Був один лише сум у нашій хаті.       Хоч я тоді ще й невелика була, але вже розуміла, який це був страшний удар для нас усіх, для всієї нашої сім’ї.  

     В той час, коли батька забирали на війну, у матері було четверо дітей. Я була найстарша, потім сестричка Віра, потім був хлопчик Федька і найменшенька Оля.   Мати була вагітною і через деякий час ще народила Оксанку. Перед тим, як батьку іти на війну, Олю з’їли свині¹. Отже, нас залишилось троє.   Батько пішов на війну, народилась Оксанка. Менші Федька і Оксана умерли, а залишилась я і Віра…

      Як закінчилась війна, почались різні перебіги:  ті відступають,  ті наступають.  То більшовики, то Петлюра, то Денікін,  а то Махно – не  знаю ще які. Один одного убивають, шукають по дворах, скачуть на конях, шаблі наголо тримають, розмахують.  Кого ж вони б’ють. Одного разу убили чотирьох разом.  Моєї двоюрідної сестри посікли на шматки чоловіка –  Фенченка Степана. Це Махно посік.  Наших більшовиків половили і порубали отам на площі біля школи, на вигоні…

     А тоді як увалився тиф!  Скільки тоді умерло людей!  Боліли скрізь,  у кожній сім’ї,  у кожному дворі.  І ми усі переболіли.  А вмерла одна Віра – моя сестричка…І я залишилась одна у матері на весь двір…   Та ще  дядько Феодосій у діда і баби залишився.

                                                                     *     *     *

     Пройшла війна і все трохи затихло.  Стали приходити з війни, хто зостався живий.   А мій батько не прийшов, не вернувся додому. Мати деколи поплачуть… Не пригадаю скільки років пройшло, як моя мати вийшла заміж за другого. Мабуть, уже років через сім, як не стало батька, бо я вже ходила у третій клас.

     Настало страшне безвластя. Учителів били і розганяли. Нічим стало топити школу. Постановили брати по кулю соломи з двора на опалювання школи. Везе дід мене у школу   і куль соломи везе:  холодно у школі!       Походимо трохи до школи, днів п’ять, чи сім, –  а тоді тижнів два, або три не ходимо:  то учителя нема, то школу топить нічим.   Мати й каже:

  – Раз школа така, то краще вже сідай вдома та пряди, так хоч на ткання буде!

А мені і сподобалась ця материна пропозиція. І сіла я прясти. Інколи і в кукол погуляю з Параскою та Палажкою:  це дочки вітчима – зведені мої сестри. Та в матері і діти появились від нового шлюбу, – Федір та Марина, – тож треба було і їх глядіть. Матері ніколи було над ними сидіть. Треба було прясти пряжу та полотно ткать, бо нас дітей було уже п’ятеро.   А ходили тільки в полотні. Для батька-вітчима штани і рубашка, і спіднє, і верхнє – усе було тільки полотно, що мати ткала. У матері – і сорочка спідня, і спідниця, і нагрудник, і кофта, і платок, і шаля – усе тільки саморобне полотно – те, що сама пряла і ткала, і білила. Його носила уся сім’я  і діти. Отак дітей годували і одягали.

     Тоді ніколи було ходить гулять. Було батько, вічим мій, він ніколи у робочий день не гуляв:  вдень із витушки півмірки мотає, а увечері із котушки, із тієї, що ми понапрядаємо. Він ніколи не лягав спати поперед матері – лягали всі водночас. Вечеряли також усі разом. У робочий день взагалі ніхто ніколи не гуляв. З того, хто гуляв, сміялися. Усі старалися робить, щоб не відстать від сусіда. Навіть більше: старалися першими попрясти, поткати полотно, побілити його літом, покачать у шматки, а тоді шити з нього увесь одяг, щоб вистачило всім.

     Ото так я почала робить із самого змалку. Я вже вишивала все:  рушники, сорочки, рукава, подоли хрещиком настілуваним – бабі, матері і собі. Мені було років 12-13, а я вже складала собі сорочки на виріст! Шити я почала рано – з десяти років. Мати вчила зарублять сорочку. Тільки повитягують нитки, щоб я прутку вала. Я попруткую пілочки – і мати мене похвалить за те, що я гарно попруткувала.  Потім починала вчити мене шить.   Спочатку кривульку таку           +    +    +        із хрещиків, і щоб нікуди не звернула, щоб не вийшла з нитки.  По одній нитці – ні вгору, ні вниз, щоб ніде не зачепила жодної нитки збоку.  Так само, щоб хрещики були рівні.  Мати моя мене навчила вишивать. Я вміла і вишивати великими вишиванками і собі, і сестричкам своїм Парасці і Палажці, вони ж бо були меншими за мене. Отак я змалку почала робить усе діло. Я ще у школу ходила, а діло вже робила…

     В школу я ходила повністю лише в перший та другий клас. А третій уже перескоком: ходимо – не ходимо. Пішов сильний безпорядок –  тижнів два не ходимо, тижнів три не ходимо:  то учителя нема, то школу топить нічим.  Сяк-так, а таки перевели мене ще й у четвертий клас!  Ну і знову почала я ходити до школи уже від вітчима, бо мати вже була заміжжю за вітчимом. Я ходила в школу сама. Жодна душа з тієї вулиці не ходила – тільки я. Бувало, що неприв’язані Думенкові собаки як вискочать, як нападуть на мене! Добре, як коли хто обороне, а як ні, то вертаюсь додому плачучи.

     Пішли мати до Думенка сказати, щоб прив’язували собак. А той каже:

–  Ти що, хочеш із своєї дівчини бариню зробити?  Нічиї діти не ходять до школи – тільки твоя. І через неї одну прив’язувать собак?  Не буду прив’язувати !!! Сама води її до школи, якщо хочеш, щоб була бариня!

     Прийшли мати додому, плачуть…

–   Та що ж це таке? – сказав батько-вітчим і почав мене підвозити до школи. Запряже вранці коня і везе мене в школу. А із школи іду знову сама через увесь куток. Із усіх хат уже було повиходять діти із санками, із собаками;  у лахмітті, у порваному, обірвані такі, – у шкарбанах у якихось, чи у материних, чи у дідових, чи у бабиних, –  та як нацькують мене собаками, та як обкидають снігом! Женуться за мною і кричать:

–  Учителька!  Учителька!

… Я прийду додому і знову плачу.  Мати було журиться:

–   Чи вже тебе возити ще й назад?

Батько кричить:

–   Чого це я буду возитися з нею, як дурень із ступою?  Я й так не випрягаю коня цілий день,  а глянь, яка вона шкапа?  Уже батюшка не ходе – недопόстили попа!  Нехай сидить вдома!  Яка там школа – тільки чоботи та всю одежу рвать!

     Мати плачуть:

–   Якби таки рідний батько, та чи сиділа б оце дівчина удома?

…  Знітився батько, повіз мене наступного дня в школу. А там у школі нема нікого. Тільки лежить Комісар убитий, Яків Якимович. Увесь закривавлений, якраз напроти отого дому, що вчителі живуть, коло дверей, на поріг головою. Убили.

     Наїхав якийсь загін. Хтось указав, що він там, у вчительки Ганни Павлівни у квартирі. Дім обступили. Він вийшов і його на дверях убили.  А вчителька Ганна Павлівна зійшла з розуму…

     Отак я прийшла зі школи і більш мене в школу не пустили…

     Отака була моя наука.

                                                                      *     *     *

     Тиф був то трохи припинявся, то знову появлявся. Мені вже було 14 літ. Оженився мій дядько Феодосій, мого батька рідний брат. Я була у нього на весіллі в світилках. Через два місяці на його молоду дружину напав тиф і вона зразу пішла лежать до своїх батьків. А потім напав тиф на мого дядька і дядько не переніс тифу. Умер.

     Дід Лаврін та баба Горпина забрали мене до себе назад від матері².

      Ну, я ще хазяйка була малувата.  Хату бабі я білила, замітала, прала, шила бабі подоли, вишивала рукава. Що баба загадає, те я і роблю. Пряла ще на ткання. А більш нічого.  От дід і баба вирішили взяти до себе дочку і зятя. Це була моя тьотя Варка – батькова рідна сестра та ще й хрещена мені.

–     Переходь, Якове, до нас з Варкою і живіть. Бо ми вже з бабою старі, а Тетянка ще       мала. Ми не годимось уже. Уже весна – треба орать, сіять. Я вже не гожусь цього робить, баба також не годиться. Будете жить у мене.

      Дядько Яків питає:

–    А Тетяна?

–    А Тетяна, – каже дід Лаврін, – нехай у нас живе. Як виросте, оддасте її заміж. Тільки, щоб справили її, бо вітчим її не справить.

–    Так я не згоден переходить у вашу хату, – сказав дядько Яків.

–    Нехай ця ваша хата буде Тетянці. А ви мені віддайте отой отруб землі, що у вас є, підігнатий для стройки, під Тернівкою. Я перенесу туди свою хату, вашу клуню, все ваше хазяйство заберу і вас усіх заберу. А цей двір будем здавать у найм і справлять Тетяну за ті гроші.

      Погодились. Так і зробили.  Дядько Яків перевіз свою хату на нашу ділянку. Построївся. Дід і баба перевезли усе своє хазяйство і самі переїхали, і мене узяли туди.

      А тоді дядько Яків не злюбив мене. Дід і баба розсердилися на дядька, – зятя свого, –  і полаялися навіть. Яків наймитів не хотів наймати, а хотів, щоб всі роботи робили самі. Хоча його жінка, моя хрещена, була хвора, дід та баба були старі, я не в силах поробить усе сама, – а він злився. Моя мати, баба Уляна, сказали:

–    Да, ну його з його багатством!  Захопив усе наше, а тепер ще й хоче, щоб дівчина у нього була наймичкою! –  та й забрали мене додому, до вітчима.   І там я зупинилась, і більше мене мати нікуди не віддавали. Хоча одного разу і віддали мене скот пасти на хутір.  Ну, договорились, щоб кожної неділі мене відпускали додому. А я  не прийшла у неділю, бо дуже намуляла ноги, а воно прикинулись вавки, понаривало і мені ніяк було іти,  боліло.  А  хазяям це може було ще й краще, що я не пішла додому, а скот погнала пасти. Тільки узуватися ніяк, так я боса погнала. Вони мені дали величезні дідові шкарбани і вони мені так намуляли ноги, що мені ніяк було їх узувать. Так я їх під рукою носила та й кидала у дворі –  в поле не узувала, а гнала скот боса.  Мати ждала одну неділю, другу – нема мене. Вона за ціпок та на хутір, до хазяїв:

–    Що це таке, що нема дівчини додому?

…  Ідуть, а я скот жену додому боса і ноги розпухли…

      Так мати добре вилаяли усіх та й забрали мене звідтіля –  і більше не наймали нікуди. Пасла свою корову, гляділа дітей материних, своїх братиків і сестричок.

                                                                   *     *     *

      На ту пору мені йшов, напевне, уже 15 рік. Я уже сама шила і вишивала своєму маленькому братику Феді сорочечки, а сестричці Маринці платтячка і фартушки. Я любила вишивать і шить одежу усяку:  і кофти, і спідниці, і жакети, і штани, і рубашки – все шила сама, хоч і не вчилася шитву ніде. Такий видно талант і охота до того були. Своєї швейної машинки не було (ні за що було купить), а шить велика охота була. Отоді  повчилась немного, – одну зиму, –  і навчилася шити усе.

      А коли наступив мені шістнадцятий рік, почала я ходити на досвітки. Там збиралися усі дівчата. У робочі дні пряли та шили, а у святні – гуляли. Отож, вечорами ходили кожного дня. Я була між подругами наймолодша, вони всі були старші за мене. Я пристала до старших дівчат, бо як мене мати привела жити до вітчима, в них жила племінниця вітчима (братова дочка,  на ймення Федоря). А вона була од мене старша на 3, чи на 4 роки, хоч ростом майже така, як і я. Отож, я і звикла ходити з Федорею до її подруг та так і залишилася з ними дружить. І хлопці до нас ходили старші.  Не мої годки, а старші.  Тож, я там між усіх дівчат і хлопців була наймолодша.

      Хлопці були тієї пори, що треба женитися.

      Вже почали і мене сватать:  питають, чи не піду я заміж?  Пропозицій було багато, а найнастирнішим був Веремієнків Одам, який не зводив на досвітках з мене очей і ходив за мною, як тінь. Він був років на 10 старший від мене і подейкували брав участь у Гудилівській банді, що в Сороці. На досвітки ходив з обрізом. Його боялися, але я не зважала. Я була ще малою і мені було аж стидно, що мене вже сватають.  Я нікому цього не казала, бо думала, що мене і хлопці дражнити будуть і дівчата. А як Петро дядьків Михайлів прийде, то той обов’язково почне мене дражнить. У нього була така звичка:  як прийде, так і видумує що-небудь…  Ну і мовчу, нічого нікому не кажу…

      Аж ось приїжджає, чи приходить на наші досвітки Макар, по фамілії Обруч.  Так його звали там у нашому селі. Присідає коло мене близенько і починає нишком мені говорить, чи я согласна за його вийти заміж.  А я  сміюся:    

–    Та чи ж мені пора заміж?  Та я ж іще мала.  Мені стидно, що мене так рано починають сватати. Мені не пора заміж, я про заміжжя і не думаю.  Мені ще тільки сімнадцятий іде,  я ж найменша між дівчатами.  Сватайте моїх подруг –  вони од мене усі старші і більші…

–    А мені, – каже, –  не треба старших і більших.  Я хочу собі взяти наймолодшу і найменшу, якраз ту, яка мені подобається.

–    Ну, що ж. Може і так, як ти кажеш, а може і не так, але я заміж іще не піду ні за кого.

Він мені і каже:

–    Завтра пришлю старостів.

–    Не присилайте, бо буде напрасно. Не буду я ще іти ні за кого заміж. Не приїжджайте, не треба…

…  І так він пішов додому, а я теж пішла додому спать.

*     *     *

      Йшли різдвяні святки.  Після різдва на третій день сплю уранці. Уже розвиднілось. Ось мене будять усі гуртом:

–    Уставай скоріш!  Старости!  Обруч їде!

     Я зразу не вірила.  Не вірила, доки казали лише про старостів.  Думала, це хочуть, щоб я скоріше встала.  А як сказали «Обруч» –  так одразу схватилась, бо ж нікому не казала, що він мене сватає.  Думаю, напевне справді приїхав.  До вікна – а вони вже й ворота відчинили і у двір в’їжджають.  Ну мені діватись було нікуди, бо я була роздягнута зовсім, до сорочки. Так я на піч, у куток. Рядном замоталась і лежу.  А ці менші діти сіли скраю у рядок, аж четверо.  І сидять, і не дишуть наче.  Тільки назад на мене оглядаються:  то те,  то те,  то всі разом. А я як посварюся на них з кутка –  обязательно всі повернуться…  Ось уже уходять у сіни, обстукують чоботи од снігу, уходять у хату:

–    Можна? –  питають.

А мати, ті ще топлять, одказують:

–   Можна.  А чого ж не можна?

–   Здорові були, кума Уляно. З празником, із святками будьте здорові!

–   Здоровенькі кумчики!  Де це ви узялися? Де це ви їздите, що і до нас заїхали?

А вони відказують:

–   Ми до вас не заїхали, а приїхали спеціально.

–   О, Боже мій!  Так сідайте ж, куми!

–   Ми й так усю дорогу сиділи.  Ну а будемо сідать…

Посідали на лавці і щось-то говорять про раніше.

Мати дотопили піч, замели припічок, підмели коло печі, сміття у коробку прибрали і руки помили.

–   Ну, кумо,  дак уже управились?

–   Та уже.

–   Тепер ми будемо казать, чого ми до вас приїхали.

–   Скажете, кумчики.

–   Скажемо.

–   Ну, тепер кажіть.

–   Ми, кумо, приїхали до тебе сватать твою дочку.

–   Та за кого ж?

–   За мого Макара, –  одказує дід Йосип.

Мати мугикають:

–   Та вона ще і дівка така.  Ненастояща. Ще вона і діла не вміє робить.

–   А ми її в плуг запрягать не будем,  а те що вона уміє, те і робитиме.

–   Та ні, куми.  Вона у нас ще й на жнивах не була, ще не в’язала.  А це вже буде основне: люди будуть сміятися, що молода в’язать не уміє…

–   Що вміє, що не вміє…  Скажи, що не оддамо,  та й усе! –  закричав батько на всю хату, –   Ми її ще заміж не збирали, нема в неї ще нічого, навіть одежі ніякої! 

І вона ще не дівка – 16 год іще!!!

Не будемо про це балакать, бо ми її не оддамо!

А вони таки  за одно:

–   Та може вам дід Лаврін поможе що-небудь…

–   Та хто його зна, що і дід скаже, – каже мати.  – Не буде діла. Дожно не будемо сватами.

А Андрій і Йосип кажуть:

–   Будемо сватами. Ми поїдемо до Лавріна Максимовича, поговоримо. І так думаємо, що ми будемо сватами.

     Отак договорились і поїхали вони додому, бо мати їм сказали так:

–   Може і ваш молодий не хоче, бо чого ви приїхали без нього?

–   А ми зараз привезем і молодого…    І поїхали.

     Мати аж перехрестилася:

–   Слава Богу, що поїхали.  Я уже не знала, що їм і казать…

Батько, вітчим мій, розсердився:

–   Ти як побачила кумів, то так зраділа, що согласна усе оддать.  Давайте хоч поснідаємо, бо голодні усі і діти ще не їли.

      І я на матір:

–   Ви ж, – кажу, –  в мене не розпиталися,  а, рятуй мою душу, ладні хоч і оддать!

Мати:

–   Ну чого ви на мене напали?

–   Ви ж по молодого послали?  Та вони і поснідати не дадуть –  привезуть!

Коли так.

–   А Боже мій! Уже їдуть, а ми іще й не снідали!

     Я за хустку, скоріш одяглася – і тільки двері одкрила із хати…  А Макар –  сінешні… І зустрілися ми в сінях…

–   А що, втекла?  Я  здогадався, що ти будеш тікати –  і пішов наперейми. От і попалася!

     Ну, ми зосталися у хатині  із молодим,  а старости пішли знову в хату. Що вони там балакали я не чула і не переживала, бо своїм приказала:

–   Боже сохрани вам мене оддать!

А Макару сказала:

–   Як оддадуть, так уже піду…

… Покликали нас у хату, ввійшли ми. Питають:

–   Ну, що ви там договорились?

А Макар каже:

–   Молода согласна.  Сказала, як оддадуть, то піду.

–   Нам тільки того й треба!

Я мовчу, нічого не кажу –  значить согласна.  Макар скоріше каже:

–   Согласні.

А я уже не знала, що мені казать…

Батько своє на матір:

–   Це вона підпила з кумами…

Я тим часом скоріше із хати –  та поза хлівами,  та на досвітки, куди ми ходили гулять на вечорниці.  А там той хлопець, Веремієнко Одам, що до мене прив’язувався,  уже сидить. Узнав, що у мене старости –  сватає Обруч. Сидить він коло досвітчаної матері.  Вона йому, все що знала, роз’яснила: хто сватає і як. Він скоренько до мене підсів на лавку і почав розпитувать мене як і що:  чи оддають мене, чи ні.  Я там розказую, як і де.

     Коли це заходить туди Макар. Одам від мене схватився і до Макара:

–   Їдь, – каже, –  і не приїжджай!  Останній раз я тебе тут бачу!    

Макар повернувся і пішов…

  Прийшов до нас додому і каже:

–   Давайте їхати. У неї є хлопець отакий (назвав на ймення).

Мати закричала без пам’яті.  Прибігла на досвітки і захватила мене чуть не в потилицю. Пригнала додому і сказала:

–   Тепер я оддам тебе заміж за Макара!  А того Одама, щоб я не бачила і близько!  Я й його не люблю, і роду їхнього!!!   Їдьте, кумочки, до діда  і  привезіть його, а хоч хай приїжджають із бабою!  Од свого не одступлю!

*     *     *

     Поїхали старости до діда мого,  а я збираюсь на досвітки.

–   Іди на досвітки, а Веремія щоб я не бачила у своїй хаті, он воно що! – говорила мати.

–   Йому  уже 25 год, а ти –  засранка!  Та й не люблю я їх!  Я йому не дам і собаки за хвіст посіпати, – продовжувала мати, –  а не те, щоб я оддала за нього свою дочку!

Не нада мені його потомків!!!

     Мати розкричались і розплакались.

Я зібралась і пішла на досвітки.   Тільки вийшла із свого двора, як хтось ухватив мене ззаду за плечі.  Це був Одам:

–   Ну, що, – питає, –  поїхали твої старости?

–   Давно уже поїхали.

–   А куди вони поїхали?

–   А хто його зна куди вони поїхали.  Од’їхали  од двора – і все.  Ніхто за ними не слідкував.

–   Ми їх хотіли провести та не знаєм, де вони ділися.  Сиділи під греблею часов два – їх не було.  Сюди прийшли – і тут нема. Як крізь землю провалилися…  Значить, оддають тебе за нього?

–   Та, – кажу, – оддають.

–   Ну, оддадуть тебе, чи не оддадуть, а я завтра вдосвіта зійду із дому і ніхто мене не знайде. Заховаюсь. А де ти заховаєшся, щоб тебе не знайшли?  Ходім  зі мною.

–   Ні, не піду я з тобою, – кажу, – і нікуди я ще не піду, і ні за кого. Мені ще не вийшло 17 год, а я вже буду спішити заміж?  Ні, не піду я ні за кого. Ще хочу погулять.  Не споминайте про заміжжя ніхто!

–   Ну, ладно, – каже, –  не буду я тобі споминать,  а всерівно  буду тебе ждать.  Поки ти захочеш, доки і ждатиму. Три годи – три ждатиму!  Нікуди не піду жениться, доки не візьму тебе.

Я  йому сказала:

–   Як хоч.

І так ми розійшлися.

*     *     *

     Він пішов додому.  Я теж пішла додому, лягла спати і заснула. А прокинулася тоді, як уже приїхали дід і баба. Чую, балакають. Мати плачуть, а баба каже:

–   Чорт його батька зна, чого плакать?

Встала я:

–   Ну що? Я ні за кого не піду.

А мати:

–   Та вона попала в такі руки, що піде!  Він бандит і зв’язаний з бандою! Він її візьме! Він старий проти неї – йому 26 год.  Він її так любить, що й нас усіх любить! Він же коло нас так і крутиться, нікуди не одходить…   А я їх не люблю нікого!

     А баба й кажуть:

–   Не оддавайте за Макара.  Нехай уже буде той.

А я ж це чую та й кажу:

–   Який?  Я ще ні за кого не збираюся іти заміж, не хочу я іти ні за кого.

Встряв дід:

–   Так ми ж уже договорились, а тепер назад?  Ні.  –  і давай мене уговорять, щоб я нікуди не йшла, поки старости приїдуть.  Я діда завжди слухала і тепер послухала, і согласилась піти за Макара.

     Іще я не одяглась, як старости приїхали за рушниками.  Це мені була якась могила.  Не знаю, що мене так томило.  Мене одягли, щоб я ішла скликáла дівчат, своїх подруг, на рушники. І я пішла.  Заходила у кожну хату –  і в кожній хаті плакала.  Всі казали:

–        Да чи та Уляна здуріла?  Нащо вона оддає оцю дівчину?  Як вишня розцвітається, а вона не дає їй розцвістися.  За ким вона погналася і за чим?

…  Зібрала я дівчат і привела їх до двора.  Ніхто мене не стрічає, ніхто мене не гукає, тільки повно скрізь людей понасходилось –  дивитися, що тут буде.  Зібралася уся Цегельня  –  не менше, як 100 душ.  Ось іде батько із досвіток передній,  Макар із батьком.        А всі хлопці,  ті що дружили з Адамом, обступили мене кругом.

Шість душ їх було, а Одам сьомий.   Я стою і думаю:

–   Це мене Одам уб’є, бо він мені казав: «Як будеш давать рушники увечері – уб’ю Макара, а як удень – уб’ю тебе і себе»…  –  ну, думаю, –  оце моя смерть буде сьогодні!

Я йому тоді сказала:

–   Не убивай Макара –  він не винуватий.  І не убивай себе – тільки мене. Уб’єш  мене – 

винувата буду я.

Він тоді сказав:

–   Я самої тебе не уб’ю.  А як уб’ю, то й себе не зоставлю ніколи.

–   Ну ладно, нехай і так, –  говорила  я  і  смерті од нього чомусь ніяк не боялася,  бо я йому ще говорила, що ніколи не повірю, щоб він мене вбив:

–   Ні!  Не уб’єш ніколи ти мене, не уб’єш!

     Так і вийшло. Ми зосталися усі живі,  ніхто нікого не вбив.  Хлопці  потребували із Макара могорич – дві четвертини і піввідра.  Макар оддав їм усе,  те що вони з нього потребували.  Дівчата зайшли у хату, їх почастували, дали закусить.

Я пов’язала  усіх.  Мати сказала:

–   Хлопці пішли пить могорич на досвітки, а дівчата теж пішли слідом на досвітки. А оці всі родичі молодого і молодої, що прийшли та приїхали, –  сідайте за наш стіл теж пить могорич!  Це такий у нас порядок.

     А де ж вас подіть із Макаром?

… Переживають наші родителі, що скоро можуть прийти усі хлопці п’яні  і щось лихе можуть зробити…

*     *     *

     Нас рішили увезти, поки хлопці п’ють. Дядько Яків, дідів зять, розвернув дідового жеребця, котрий був запряжений у сани.  Посідали ми з Макаром,  а дядько Яків спереду у нас сів.  Узяв віжки  у руки кріпко  і виїхав потихеньку з двора.  А тоді як стьобне коня!!!   Кінь став дибки,  а тоді як поніс нас, так тільки сніг полетів із піддонок!  Вискочили хлопці із досвіток і почали бігти за нами.  Кричать:

–   Стой! –   І почали стрілять.   Та ми вже встигли вискочить за куток…

     Тоді не знаю, як воно там було далі, а ми заїхали чогось до Макара. Макар так сказав. Тоді  поїхали на хутір до діда Лавріна, але дід разом з бабою ще не приїхали із засватування  з Чернечої.   Врешті-решт дядько Яків привіз нас до себе. Хрещена була удома…  Ми приїхали, а дід з бабою зосталися ночувати у нас –  у матері та вітчима. Усі ті гості, що там були, роз’їхались. Обручі теж поїхали додому.  Баба полізли на піч та й лягли після гостей. Дід підпивши захріп.  Мати ще управлялись по хаті  – прибирали після гостей, а батько кудись вийшов:  попоратись худобі, скоту. Коли це заходять у хату Одам із обрізом і другий – його товариш.  Одам направив обріза матері на груди і питає:

–   Де ти дочку діла?

А мати з переляку:

–   Оддала заміж, –  кажуть.

–   За кого?

–   За того, хто у мене сватав.

–   А чого ж не за мене?

–   Ох, мій синок, ти ж її у мене не сватав.

–   Та ти ж казала, що за мене її не оддаси!  Ти вибрала собі багатшого зятя!  А я навіть не посмів до тебе іти!  Що мені тепер робити з тобою?  Зараз уб’ю!!!

     А баба з печі як закричить:

–   Мій синочку!  Де ж ти був? Чого ти раніше не увійшов – вона була б твоя!

     Діти усі закричали,  а їх було четверо коло баби на печі.   Мати заплакали:

–   Оце вигодувала собі дочку на покуту, – буду тепер розплачуватися душею своєю…

Стріляй уже!!!   Хто його зна,  хто з нас більше винуватий –  чи я,  чи може й ти! Іди та й забирай її!  Тільки де вона, куди її повезли –  не знаю!

–   Якщо я її сьогодні не знайду,  щоб завтра ти сама її  представила.

Мати сказала:

–   Хай неживу, а представлю…

     А тут і батько увійшов у хату.  Побачив Одама з обрізом:

–   А ти чого це тут мені дітей лякаєш?  А ну, убірайтесь усі,  бо я вас кулаком повбиваю!!!

Товариш схопив Одама за руку:

–   Ходім, ходім…  Ми не праві…  До свідання.  Бувайте.  До завтра. 

І  пішли.

*     *     *

     І пішли прямо на Вихтарівку, на досвітки.  Підглянули під вікно.  Там було небагато хлопців,  самі дівчата. Вони у хату не зайшли, а пішли до Макарового двора.  Дійшли до хвіртки. У дворі на цепу був злий собака,  що бігав по дротині через увесь двір.  У двір не можна було зайти через собаку.  Вікна усі були заставлені ставнями –  у хату їм нічого не було видно. Тоді вони пішли на город. Там теж усі ворота були зачинені.  Солома стояла на городі, корми для усього скота,  –  хотіли підпалить,  –  теж чомусь не підпалили,  а посідали біля колодязя, що був  перед двором,  і сидять.  Аж тут іде Іван Макаренко.  Вони вискочили:

–   Руки вверх!  Хто іде?

–   Це я,  Іван Макаренко.

–   А, це Рябий…   А  Макар де?

–   Він поїхав з молодою на хутір до діда Лавріна.

–   Значить,  його вдома нема…  Ну, йди  і нікому не кажи, що ми тут були…

І пішли назад на Цегельню.

     Це був Щедрик. Отой, що діти щедрують попід вікнами увечері проти Нового году   по-старому.  А на Новий год  усі дівчата і хлопці посходились на досвітки.  І Одам прийшов,  і його товариш отой,  що він з ним скрізь ходив.  Одам  ліг на полу ниць і ні до кого не обзивався,  а товариш його гуляв з дівчатами.  Щось шуткували, сміялися,  а Одам не вставав.  Скільки дівчата до нього не говорили  –  не обізвався жодним словом.  Його товариш вже зібрався іти додому.  Дівчата й кажуть:

–   А чого Одама не береш?

–   Нехай, – каже, – спить.

     І почав виходити з хати.  І вже встиг відчинити двері…

     Аж тут Одам як схватився, вихопив обріза з-за пояса і, якимось чином, втрачаючи рівновагу та хилячись назад, падаючою рукою натиснув курок…  Вистрілив  –  і вбив безневинного хлопця… А сам упав догори… Товариші його схопили і кудись діли.

     Збіглися люди.

     Одама не знайшли ніде.  А увечері він сам прийшов у міліцію.  Його там зачинили і відправили аж у Ромни.  Доки він сидів у тюрмі, я тим часом вийшла заміж за Макара. Після того, як відгуляли свайбу аж у піст,  як починав розтавати сніг, Одаму був суд.Свідків було 40 душ і мати моя у тому числі.  Дали йому тільки один год  –  за незаконне зберігання оружжя.  За вбивство його не судили, бо він заболів білою гарячкою. Та й усі свідки, хлопці та дівчата, показали, що убив він хлопця незнарошно.  Усі його оправдували і йому не присудили нічого.  Та й хлопець той до нас не належав ніколи, бо він був із менших хлопців і у нас на досвітках був мало.  Брат його старший  –  той був завжди.

     Одам відсидів год, прийшов із тюрми і взяв заміж мою подругу Федорю,  з котрою я весь час дружила.  Скільки я жила у вітчима, з самого малку, ми не розріднялися із нею. Вона була вітчимового брата дочка.  Ми зразу в одній хаті й жили, як мати туди вийшла заміж.  Це пізніше вони поділилися і стали жить по сусідству.  І дружили ми з нею  все врем’я  до кінця, поки я вийшла заміж.  Ще й старшою дружкою вона в мене була,  моя подруженька рідненька. Такої як вона, не було в мене ніколи.

*     *     *

     Почала жити я з Макаром у його батька та матері,  у нього вдома.  У них було ще п’ятеро дітей,  а Макар шостий.  Взагалі-то,  у них в домі дев’ять душ сім’ї  було – я була дев’ята душа.  А сім’я  була  дуже гарна:  ніколи не сварилися, а жили дружно.  Батько й мати були у нас  «командирами» –  нами усіма розпоряджалися і давали наряди. Сім’я наша була дуже хороша.  Я їх усіх полюбила,  а вони мене теж.  Жити в них мені було дуже гарно. Я підросла і поправилася.  Було весело. Снідали усі разом, обідали і вечеряли теж усі разом.  Ніколи у нас не було спору ні за що.  Напевно, такі сім’ї  бувають рідко. Увечері, як повечеряли, –  зараз бере дід Йосип балалайку,  а Макар другу, –  і  як заграють!  Ну так гарно грали, що на душі було весело і радісно усім.  Яка тільки була сім’я   розумна!   Я, дарма що так рано вийшла заміж, ніколи не жалкувала ні за ким і ні за чим.  Така сім’я   в  рідкості  буває.  Я була їхня.  Вони мені раділи,  а я їм.

     А Макар,  батько ваш,  не дуже добрий був.  Не знаю, як би ми удвох жили. Чи ми б жили, чи може й ні.  Нехороший він був і для батька й матері, і для мене.  Ні в кого не питається:  що йому наравиться,  те він і робе.  Його не хвалили ні батько, ні мати:

–   Макар у нас неслух,  –  казали вони..

     А я у них була невістка золота, мене так і звали.

     Макар сердився, що вони мене такою вважають.  І скільки я з ним не жила,  і де б мене хто не хвалив,  він того, мабуть, і не любив.  Хто мене похвалить, він того і не любить.  Чи він мене ревнував, –  нічого я не розберу, –  чи він мене боявся, щоб я не була кращою від нього – не можу придумать, що воно таке. 

     Я жила з ним у сім’ї  п’ять років.  А тоді, як стали організовувати колгоспи,  ми з батьком пішли у перший чернечослобідський колгосп і стали на квартиру.  У нас було уже двоє дітей –  Микола і Гриша.  Тільки не оцей Гриша,  а той, що був раніше, слідом за Миколою.   Микола з 1928 году, а Гриша був з 1929 году.  Оце у мене було двоє таких дітей,  а колгосп починався у 1930 году.  Ми працювали у Чернечій, у колгоспі «Раджиття»  до 1933 году. У 1931 році у мене народилася дівчинка Ніна. Троє у мене дітей, ходжу у колгосп на роботу.  Трійко дітей у яслах, а ми живемо у чужій хаті. Хата це була Павла Лавріновича Барабаша.  Батько у нього вмер, мати теж померла. Зосталися вони сиротами:  Павло, Тетяна і Антоніна –  троє їх.  Тетяна пішла заміж (була така, як я),   Павло , ровесник і друг батька, учився в Ромнах, а тоді поступив у Київ у інститут. А Антоніна – не знаю , де була.  Павло хату здав у колгосп, а колгосп оддав її нам,  і ми жили у його хаті. Ось Павло приїхав із Києва, прийшов до нас і підмовив Макара, щоб він разом з ним їхав учитися в Київ. І Макар поїхав, поступив на третій курс робітфаку і почав учитися. А я зосталася сама із трьома дітьми:  Миколою, Гришею  і  малою Ніною – грудною ще.

     Наступив 1933 год – для людей самий важкий,  голодний.  Люди умирали з голоду, а я не знала, що робить. Мені топити нічим, хата – у чужому дворі та ще й пустому, – нема ніде нічого.  Гриша у мене був больним ще як Макар од’їжджав  учиться. А тоді заболів дужче і умер.  Я не була саме і вдома – була на роботі у колгоспі.  Прибігли, мені сказали, що вмер Гришка.  Я побігла додому, навєрно, без пам’яті. Не знаю, як бігла, не знаю, як прибігла і до сих пір нічого не знаю…  Як це було, хто його убирав, хто його обмивав, хто робив гробик  на його –  нічого не знаю…  Наче сон якийсь приснився.  Тільки наче знаю, як лежав у гробику.   Не знаю, як його несли, як ховали. Нічого не знаю до сих пір…

     Макара не було вдома, був у Києві.  Я сама не знала, що робить. Макар написав, щоб переїжджала на хутір до батьків. Осінню я переїхала назад на хутір. Там вже також заснувався колгосп. Думаю: мати буде вдома з дітьми, а я буду ходити на роботу.  А що ж робить:  ні хліба, ні до хліба – і двоє малих дітей?  Почала жити на хуторі. На той час батько, дід Йосип, уже вмер.

     Прийшла весна. У піст до нас убралася банда. Ускочили у вікна і забрали все дощенту. Не зосталося нічого – ні взуться, ні запнуться… Через тиждень умерла у мене Ніночка моя – одна дочечка, що в мене була…

Одна за все життя дівчинка – і та вмерла. І нічим її було укутать, бо забрала банда все дощенту. Принесла мені моя баба на смерть платочок та таке-сяке. Послали і вкрили бабиним, бо в мене не було нічого… Похоронила і Ніночку.  І остався у мене один Микола…

     Живемо, ходимо на роботу…       33-й год.

Люди умирають на ходу. Не живемо, а мучимось. А пайок поділять – хоч їж, хоч дивись! Макар приїхав, побув удома і поїхав знову… Я ж удома живу, ходжу на роботу в колгосп…  А він учиться!...

 Кінець.

                                                    *   *   *

     ...Усі вірші, написані мною, практично усі мої вірші, на підсвідомому рівні присвячені матері. Чомусь кожне своє слово я звіряю з тим далеким материним проникливо-незабутнім і тихо-лагідним словом. А безпосередньо я присвятив матері лише одного вірша. Він називається «Ворожка» і входить до збірки «Дві цариці»:

ВОРОЖКА

Хатина в клечанні та руті.

Лежанка. Скриня. Тишина.

Портрет Шевченка на покутті

І бабця стомлена й сумна.

Заквітчаний Тарас Шевченко

Сердито дивиться з кутка,

Як копирсається старенька,

Як карти в прискринку шука.

Як біля столу сновигає,

Як скатертину поправля

І як ретельно вибирає

В старій колоді короля…

Ворожить немічна на сина

І шепче в сивій чистоті:

—  Моє дитя! Моя кровина!

Єдина втіха у житті!...

На стіл застелений, кленовий,

Проміж рясних старечих сліз,

Лягає сам король чирвовий,

Якого янгол їй приніс.

Пливуть думки про нього різні

І плаче бабця, бо біда:

Дорога рання, навіть пізня

Йому ніяк не випада.

І сліз бабусі діти ніде,

Вона й з лиця їх не стира:

—  Напевне скоро не приїде, —

Про себе думає стара,

—  Бо випадає дім казенний…

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

…І короля до болю жаль,

Бо той король не безіменний!

То —  син її!  Її  печаль!...

Ще випада пікова дама, —

Підступність і таємне зло,—

І молиться старенька мама,

Щоб зла для сина не було.

І руки підійма до лоба,

І хрестить покуть, де Тарас:

 Щоб сина обійшла хвороба,

Щоб в нього все було гаразд,

Щоб не було страшного друга —

Якогось злого короля,

Щоб обминула сина туга….

Молила Бога іздаля,

Молила, плакала за сина,

Бажаючи йому добра,

Та і заснула біля скрині

Ворожка стомлена стара.

Вона заснула біля скрині,

Угамувавши біль і щем…

                      &

… А я ридав на скатертині

Отим чирвовим королем.